Первый недодрабблик для Лакшми по ее же ключевым словам. Предупреждения: флафф(!), украинский язык, отсутствие сюжета.
Назва: Нова осінь
Персонажі: Луна Лавгуд, Невіл Лонгботом
Рейтинг: омг, та G
Події відбуваються восени 1998, згадується осінь 1997.
читати далі
– Це нова осінь, – у своїй задумливо-замріяній манері мовила Луна.
– Нова? – перепитав Невіл. Він розчув усе і з першого разу, але ще перебував подумки так далеко, серед передосінніх хмар, що не одразу зрозумів, чого стосувалися слова Луни.
– У цієї осені зовсім інший присмак, – продовжила Лавгуд. Невідомо, була то відповідь на запитання чи вона все одно збиралася дати пояснення. – Минула осінь була солоною.
Луна на хвильку замовкла, і Невіл зміг зосередитися на її словах. І, дійсно, не було кращого слова, щоб описати смак осені дев’яносто сьомого. Вона була солоною, як піт, який пробирав Невіла, коли він бачив нелюдські вчинки Керроу. Вона була солоною, як кров, що виступала на прокушеній від болю губі, коли Невіл сам отримав покарання за перший спротив. Вона була солоною, як сльози, які Невіл бережно зціловував зі щік світловолосої дівчинки. Ті сльози були не стільки від страху чи відчаю, скільки від безсилля. Безсилля змінити бодай щось тієї солоної осені.
– А ще у неї був інший колір, – стиха додав Невіл.
– Оранжевий, чи не так? – уточнила Луна. Невіл кивнув і невпевнено посміхнувся. Його розуміли.
– Оранжевий, – сказав він, але відповідь була зайвою. Цей колір так заполонив минулу осінь, що не помітити його здавалося неможливим. Листя того року чомусь не жовтіло, а одразу ставало змішаного жовто-червоного кольору. І, в доповнення до цього, на стінах Гогвортсу почали з’являтися оранжеві написи. Ніхто не знав, чому фарба, яку спеціально зачаклували, щоб вона не стиралася, виявилася такого незвичного кольору. Але, зрештою, це всім подобалося.
Навіть зараз, лежачи неподалік від того місця, де члени ДА вивели перший напис, Невіл міг бачити потускнілі літери на камені. Але то був скоріше самообман, бо після битви стара стіна була зруйнована, а на новій не було і сліду оранжевої фарби.
Ще тієї осені Невіл з Луною також лежали під цим самим деревом. Вони навмисне вибиралися зі школи, лягали на ще теплій землі і дивилися на осінь. Луна приносила з собою крекери, які розмірами нагадували галеони, а ще були солоними і оранжевими. Після жорстокого холоду гогвортського замку, який вже не був таким рідним і затишним, як раніше, вони грілися під останніми променями сонця кольору стиглого помаранча.
Одного разу, коли зовсім по-осінньому рішучий вітерець підхопив перше опале листя і закружив його, Луна несподівано встала з землі і простягнула руку Невілові.
– Потанцюємо? – спитала Лавгуд так просто, ніби пропонувала піти на наступний урок.
Поки Невіл роздумував, який ґедзь її вкусив і як тепер відповісти, щоб не образити Луну, дівчина мовчки схопила його за руку і потягла на себе.
– Ну ж бо, вставай! Глянь, як вони кружляють! – захоплено вигукувала Луна, і Невілу довелося підкоритися. Він звівся на ноги, але не знав, що робити далі. Та й Луні, здавалося, вже було трохи байдуже, погодиться він чи ні. Вона, не відпускаючи його руку, поспішила за листочками. Вітер, немов піддаючись її чарам, з новою силою підхопив листя. Невіл ще трохи пручався, але Луна вже тягла його у свій дивний танок. Вони не танцювали, а просто кружляли, як ті листочки – хаотично, трохи божевільно і відчайдушно. Всередині було тягуче передчуття чогось недоброго, що чекало їх зовсім скоро. Напевно, листочки так само знали, що цей танок – їх останній шанс перед тим, як вони впадуть і змішаються з сотнями точнісінько таких уламків осені.
Все стихло так несподівано, як і почалося. Луна зупинилася, ніби в неї нарешті запаморочилося в голові від того карколомного кружляння. Невіл стояв, мов вкопаний. Після недовгого забуття старі турботи поверталися, але він знав, що кілька останніх миттєвостей, закарбувавшись у пам’яті, в будь-який час зможуть повернути його у цей божевільний танок.
І от нова осінь повернула йому те відчуття легкого безумства. Чи навпаки, найбільш нормального дня у сповненому неправильними вчинками житті, що тоді було у Гогвортсі. А Луна, Луна Лавгуд, яку ледь не всі мали за навіжену, здавалася Неділові тієї осені єдиним якорем, який тримав його на межі власного здорового глузду.
Невіл подивився на неї, але Луна, здавалося, бачила лише небо. Ясно-блакитне, яким її власні очі бували в такі-от погожі дні. Зовсім не сірі, як Невілові думалося раніше, а саме ніжно-блакитні. Невіл обережно торкнувся до її плеча, і Луна одразу ж повернула до нього голову. В її очах застиг подив. В Луни не було причин для цього, але вона все одно дивилася так, ніби їй щойно розповіли про дивину, якої зроду-віку ніхто не бачив.
– Луно, агов, ти де витаєш? – з посмішкою поцікавився Невіл. До подиву примішалося ще щось, але той незрозумілий блиск годі було розпізнати. Луна мовчала.
– Коли ти так дивишся, я починаю підозрювати, що мені хтось начаклував зелене волосся чи написав на лобі лайливе слово рунами. Або що я знову забруднив обличчя, поки працював у теплиці.
– Це тому ти кілька хвилин тому застосував Брудозникс? – нарешті мовила Луна. – О, запевняю, волосся в тебе звичайного кольору. Ну, може, трошки більш сонячного, ніж звичайно, але навряд чи це дія чийогось закляття.
Невіл нахмурив брови і похитав головою. А потім, нарешті зважившись, зірвався на ноги і простяг Луні руку. Жовте листя, ніби зачакловане, зрозуміло його задумку і закружляло навколо. У їх нову осінь Невіл хотів взяти той спогад, що грів його уже рік.
Назва: Нова осінь
Персонажі: Луна Лавгуд, Невіл Лонгботом
Рейтинг: омг, та G
Події відбуваються восени 1998, згадується осінь 1997.
читати далі
– Це нова осінь, – у своїй задумливо-замріяній манері мовила Луна.
– Нова? – перепитав Невіл. Він розчув усе і з першого разу, але ще перебував подумки так далеко, серед передосінніх хмар, що не одразу зрозумів, чого стосувалися слова Луни.
– У цієї осені зовсім інший присмак, – продовжила Лавгуд. Невідомо, була то відповідь на запитання чи вона все одно збиралася дати пояснення. – Минула осінь була солоною.
Луна на хвильку замовкла, і Невіл зміг зосередитися на її словах. І, дійсно, не було кращого слова, щоб описати смак осені дев’яносто сьомого. Вона була солоною, як піт, який пробирав Невіла, коли він бачив нелюдські вчинки Керроу. Вона була солоною, як кров, що виступала на прокушеній від болю губі, коли Невіл сам отримав покарання за перший спротив. Вона була солоною, як сльози, які Невіл бережно зціловував зі щік світловолосої дівчинки. Ті сльози були не стільки від страху чи відчаю, скільки від безсилля. Безсилля змінити бодай щось тієї солоної осені.
– А ще у неї був інший колір, – стиха додав Невіл.
– Оранжевий, чи не так? – уточнила Луна. Невіл кивнув і невпевнено посміхнувся. Його розуміли.
– Оранжевий, – сказав він, але відповідь була зайвою. Цей колір так заполонив минулу осінь, що не помітити його здавалося неможливим. Листя того року чомусь не жовтіло, а одразу ставало змішаного жовто-червоного кольору. І, в доповнення до цього, на стінах Гогвортсу почали з’являтися оранжеві написи. Ніхто не знав, чому фарба, яку спеціально зачаклували, щоб вона не стиралася, виявилася такого незвичного кольору. Але, зрештою, це всім подобалося.
Навіть зараз, лежачи неподалік від того місця, де члени ДА вивели перший напис, Невіл міг бачити потускнілі літери на камені. Але то був скоріше самообман, бо після битви стара стіна була зруйнована, а на новій не було і сліду оранжевої фарби.
Ще тієї осені Невіл з Луною також лежали під цим самим деревом. Вони навмисне вибиралися зі школи, лягали на ще теплій землі і дивилися на осінь. Луна приносила з собою крекери, які розмірами нагадували галеони, а ще були солоними і оранжевими. Після жорстокого холоду гогвортського замку, який вже не був таким рідним і затишним, як раніше, вони грілися під останніми променями сонця кольору стиглого помаранча.
Одного разу, коли зовсім по-осінньому рішучий вітерець підхопив перше опале листя і закружив його, Луна несподівано встала з землі і простягнула руку Невілові.
– Потанцюємо? – спитала Лавгуд так просто, ніби пропонувала піти на наступний урок.
Поки Невіл роздумував, який ґедзь її вкусив і як тепер відповісти, щоб не образити Луну, дівчина мовчки схопила його за руку і потягла на себе.
– Ну ж бо, вставай! Глянь, як вони кружляють! – захоплено вигукувала Луна, і Невілу довелося підкоритися. Він звівся на ноги, але не знав, що робити далі. Та й Луні, здавалося, вже було трохи байдуже, погодиться він чи ні. Вона, не відпускаючи його руку, поспішила за листочками. Вітер, немов піддаючись її чарам, з новою силою підхопив листя. Невіл ще трохи пручався, але Луна вже тягла його у свій дивний танок. Вони не танцювали, а просто кружляли, як ті листочки – хаотично, трохи божевільно і відчайдушно. Всередині було тягуче передчуття чогось недоброго, що чекало їх зовсім скоро. Напевно, листочки так само знали, що цей танок – їх останній шанс перед тим, як вони впадуть і змішаються з сотнями точнісінько таких уламків осені.
Все стихло так несподівано, як і почалося. Луна зупинилася, ніби в неї нарешті запаморочилося в голові від того карколомного кружляння. Невіл стояв, мов вкопаний. Після недовгого забуття старі турботи поверталися, але він знав, що кілька останніх миттєвостей, закарбувавшись у пам’яті, в будь-який час зможуть повернути його у цей божевільний танок.
І от нова осінь повернула йому те відчуття легкого безумства. Чи навпаки, найбільш нормального дня у сповненому неправильними вчинками житті, що тоді було у Гогвортсі. А Луна, Луна Лавгуд, яку ледь не всі мали за навіжену, здавалася Неділові тієї осені єдиним якорем, який тримав його на межі власного здорового глузду.
Невіл подивився на неї, але Луна, здавалося, бачила лише небо. Ясно-блакитне, яким її власні очі бували в такі-от погожі дні. Зовсім не сірі, як Невілові думалося раніше, а саме ніжно-блакитні. Невіл обережно торкнувся до її плеча, і Луна одразу ж повернула до нього голову. В її очах застиг подив. В Луни не було причин для цього, але вона все одно дивилася так, ніби їй щойно розповіли про дивину, якої зроду-віку ніхто не бачив.
– Луно, агов, ти де витаєш? – з посмішкою поцікавився Невіл. До подиву примішалося ще щось, але той незрозумілий блиск годі було розпізнати. Луна мовчала.
– Коли ти так дивишся, я починаю підозрювати, що мені хтось начаклував зелене волосся чи написав на лобі лайливе слово рунами. Або що я знову забруднив обличчя, поки працював у теплиці.
– Це тому ти кілька хвилин тому застосував Брудозникс? – нарешті мовила Луна. – О, запевняю, волосся в тебе звичайного кольору. Ну, може, трошки більш сонячного, ніж звичайно, але навряд чи це дія чийогось закляття.
Невіл нахмурив брови і похитав головою. А потім, нарешті зважившись, зірвався на ноги і простяг Луні руку. Жовте листя, ніби зачакловане, зрозуміло його задумку і закружляло навколо. У їх нову осінь Невіл хотів взяти той спогад, що грів його уже рік.
@темы: українською, мои маразмы